Закрити
Методика організації логопедичної роботи при порушеннях звуковимовної сторони мовлення
11 Квітня 2013, 18:32 , Переглядів: 7651
FacebookTwitterLivejournal
Методика організації логопедичної роботи при порушеннях звуковимовної сторони мовлення Фото: http://www.clker.com Методика організації логопедичної роботи при порушеннях звуковимовної сторони мовлення

Логопедична робота з формування правильної звуковимови — складний динамічний процес, який здійснюється поетапно (кількість етапів різна за ви­значеннями авторів: два — у роботах Т. Філічової, три — у Ф. Рау, чотири — у М. Хватцева, п'ять — у Н. Чевельової і Г. Чиркіної), проте зміст і послідовність дій має багато спільного.

Найбільш загальноприйнятим і доцільним вважається проведення роботи в три етапи, кожен із яких має конкретну мету, зміст, відпо­відні методи і прийоми:

підготовчий етап — розвиток,як видозміни від простого до складного, від нижчого до вищого в наслідок накопичення кількісних змін, що зумовлюють якісні перетворення. Розрізняють онтогенез (розвиток від народження до кінця життя) та філогенез (розвиток, який відбувається під час біологічної еволюції під впливом умов життя). фонетичних процесів і підготовка дихального, голосового й артикуляційного апаратів до постановки звуків, тобто формування мовнорухових і мовнослухових умінь і навичок;

дру­гий етап — постановка звука, його автоматизація та диференціація від подіб­них під час занять зі спеціально підібраним матеріалом;

третій етап — само­стійне користування комунікативними вміннями і навичками правильного вжи­вання звуків у різних ситуаціях оволодіння  мовленням  та застосування особистістю певної мови в процесі її спілкування з іншими людьми, тобто в процесі мовленнєвої діяльності (мова в дії).

Постановка звуків у більшості випадків є складним ненатуральним про­цесом ніж самостійне виникнення звуку у дитини. З фізіологічної точки зору постановка звуку — це утворення умовного рефлексу. З педагогічної — під по­становкою звука розуміємо послідовний процес навчання дитини правильній вимові змішуваного, відсутнього чи викривленого звуку, який здійснюється ін­дивідуально на індивідуальних заняттях і правильно вимовлені звуки мовлення є результатом взаємодії складових мовного апарату.

У більшості випадків до постановки звука не можна приступати відразу. Дитину попередньо вчать надавати своїм артикуляційним органам такого по­ложення, яке властиве нормальній артикуляції звука і забезпечує правильність його вимови. У зв'язку з цим логопед як фахівець повинен чітко уявляти будову мовного апарату та його складових: енергетичного (дихального) відділу — ле­гень, бронхів, трахеї зі системою м'язів і дихальних шляхів; генераторного (голосоутворюючого) — гортані з голосовими зв'язками; резонаторного (звукоутворюючого) — системи повітряних порожнин — глотки, носоглотки, рота, носа та їхніх функцій. Перша частина мовного апарату забезпечує струмінь повітря для утворення голосу й звуків, друга — утворює голос, третя — має подвійну функцію: є резонатором для посилення голосу та артикулює голосні чи приго­лосні звуки мови в залежності від положення активних органів вимови (язика, губ, щелеп), що надають ротовій порожнині певної форми, завдяки якій утво­рюються різноманітні звуки.

Найбільш активними органами артикуляційного апарату є язик і губи, які виконують складну роботу з формування кожного звука. Чітка, точна, скоординована робота артикуляційних органів, їх здатність швидко і плавно переключатись із одного положення на інше, а також здатність утримувати задану артикуляційну позицію дають можливість перейти до на­ступних дій — постановки звука. Постановка звука здійснюється на другому етапі логопедичної роботи і досягається застосуванням основних способів постановки. Кожний звук харак­теризується тільки йому властивою комбінацією артикуляційних та акустичних ознак правильної вимови. З фізіологічної точки зору постановка звука — це створення умовного рефлексу.

Перший спосіб — за наслідуванням, коли увагу дитини фіксують на ру­хах, положеннях органів артикуляційного апарату (при цьому використовується зоровий контроль) і звучанні даної фонеми {слуховий контроль). Тим самим утворюється база для усвідомленого відтворення звука дитиною. Додатково ви­користовуються тактильно-вібраційні відчуття. Пізнавальний психічний процес відображення в мозку людини окремих властивостей і якостей предметів, явищ та подій, що безпосередньо діють на органи чуття. , а саме: тильною стороною долоні перевіряється поштовхоподібний струмінь повітря під час вимови звука або вібрація голосових зв'язок при дзвінких звуках.

Другий спосіб ґрунтується на зовнішньому, механічному впливові на ор­гани артикуляції спеціальними зондами або шпателями. Постановочні логопе­дичні зонди виконують допоміжну функцію для вироблення більш точних і по­вних артикуляційних рухів. Механічна дія значно прискорює процес постанов­ки звуків. Логопед просить дитину вимовляти звук кілька разів і під час повто­рного вимовляння за допомогою зонду змінює положення язика, губ, щелеп, тобто формує потрібний артикуляційний уклад даного звука. Особливо цінним цей спосіб є для дітей, які не можуть відтворити за показом логопеда окремі рухи (наприклад: дитина не може самостійно утримувати язик біля нижніх різ­ців; підняти передню частину язика до верхніх зубів). Поступово отримані з механічною допомогою артикуляції закріплюються і дитина відтворює їх само­стійно. При даному способі дитина сама не здійснює пошук, її органи артику­ляції лише підпорядковуються діям логопеда. Після тривалих тренувань вона без допомоги зможе надавати ротовій порожнині потрібного положення.

Третій спосіб базується на поєднанні двох попередніх. Провідну роль відіграє наслідування і пояснення. Механічна допомога може застосовуватися додатково, проте логопед пояснює дитині, що потрібно зробити, щоб отримати потрібний звук. При цьому способі дитина стає активною, а сформоване нею за допомогою логопеда положення фіксується в пам'яті і легко відтворюється на­далі без механічної допомоги. При постановці звука повинні одночасно працю­вати всі аналізатори: зоровий (дитина бачить положення органів артикуляційно­го апарату), слуховий (чує звук), руховий (відчуває рухи губ, язика), тактильний (відчуває повітряний струмінь, вібрацію голосових зв'язок). Усе це дає можли­вість усвідомлено засвоїти потрібний звук. Таким чином, постановка звука від­бувається за наслідуванням, із механічною допомогою і змішаним способом. Перший можуть успішно використовувати батьки та вихователі. Останні два вимагають спеціальних знань і здійснюються за участі логопеда.

Проте, як уважає О. Правдіна, доцільно постановку звука викликати по­слідовними прийомами, а саме:

потрібний устрій артикуляції розчленовується на більш елементарні рухи, які і вправляються шляхом підготовчої артикуляційної гімнастики. Після багаторазового повторення виробляються кінестетичні відчуття руху і воно ав­томатизується, а дитина може відтворювати його швидко і правильно;

прості відпрацьовані рухи вводяться до комплексу рухів, і таким чином виробляється правильний устрій артикуляції порушеного звука;

при відтворенні правильного устрою включається струмінь повітря і дитина несподівано для себе відтворює потрібний звук. Слухова увага як, зосередженність діяльності суб'єкта у певний момент часу на реальному або ідеальному об'єкті (предметі, події, образі, думці, тощо) під час одночасного абстрагування від інших. залуча­ється тільки після деякого закріплення правильної вимови. Потім можна вима­гати вимовити потрібний звук. Після безпомилкового багатократного відтво­рення звука його постановка може вважатися закінченою.

На етапі постановки звуку, рухи органів артикуляції повинні бути точ­ними, плавними, з нормальним тонусом м'язів, без зайвого напруження з доста­тнім об'ємом рухів, тривалим утримуванням в потрібному положення й пере­ключенням рухів. Після відпрацювання ізольованих елементів, рухи поєдну­ються і включаються в єдиний артикуляційний уклад. Основними способами постановки звуків Р. Лалаєва вважає такі:

По наслідуванню — з опорою на слуховий образ, на зорове сприй­няття артикуляції. Це зумовлено з тим, що у дітей добре розвинене наслідуван­ня. Проте по наслідуванню можна поставити звук лише тоді, коли він відсутній. У розумово відсталих дітей постановка звуку по наслідуванню здійснюється надзвичайно рідко;

Механічний спосіб постановки з використанням допоміжних засо­бів (пальців рук, шпателя, постановочних зондів). З механічною допомогою ар­тикуляційним органам надається потрібне положення. Наприклад, при губно-зубній вимові звуку [с] нижню губу за допомогою пальців відсувають вниз. При вимові звуку [д] нижньої артикуляції кінчик язика шпателем посувають в гли­бину ротової порожнини, внаслідок чого утворюється звук [ґ];

Постановка від інших звуків, що правильно вимовляються без ме­ханічної допомоги. Наприклад: звук [с] можна поставити від звуку [і]. Пропо­нується вимовити звук [і] й подути на спинку язика так, щоб вітерець „погуляв" по язичку;

Постановка звуку від артикуляційного укладу. Наприклад: звук [ш] можна поставити від „чашечки". Дитині пропонують зробити „чашечку" перед ротовою порожниною й переміщуючи її в рот, подути на язик;

Змішаний спосіб постановки, коли використовуються різні способи почергово. У розумово відсталих дітей при постановці звуків, як правило, вико­ристовуються змішані способи постановки більшою мірою, ніж у нормальних.

У міру того, як звук досягає правильного звучання, необхідно переходити до етапу автоматизації. Процес автоматизації звука полягає у тренувальних вправах зі спеціально підібраними словами, простими за фонетичним складом і такими, що не містять порушених звуків. На етапі постановки звуків в процесі корекційної діяльності повинні за­лучатися різноманітні відчуття дитини: зорові (повинна бачити, як рухаються губи, язик, у якому положення вони знаходяться при вимові), слухові (чути ви­мову звука, його правильне й неправильне звучання), тактильні (відчувати віб­рацію голосових зв'язок). Для занять необхідне широке дзеркало, щоб дитина одночасно бачила своє обличчя й логопеда, медичний шпатель, зонди.

На думку М. Шеремет, перед етапом постановки звуку дитина повинна навчитися:

  • упізнавати звуки мовлення і не змішувати їх при сприйманні;
  • відрізняти нормовану вимову від дефективної;
  • здійснювати слуховий контроль за своєю вимовою й оцінювати якість звуків власного мовлення;
  • здійснювати необхідні артикуляції, які відповідають нормативній вимові звуків;
  • видозмінювати артикуляційні уклади звука залежно від поєднання його з іншими звуками в потоці мовлення;
  • безпомилково використовувати звук у всіх видах мовлення.

Заняття з логопатами передбачають деякий рівень їх обізнаності з лого­педичною термінологією. Дитина повинна володіти назвами органів артикуля­ційного апарату: губа — верхня і нижня; зуби, зубний ряд — верхній і нижній; альвеоли, альвеолярний ряд — верхній і нижній; язик, його елементи — корінь язика, спинка язика, передня і задня частини спинки язика, кінчик язика, лезо язика; піднебіння — тверде і м'яке, маленький язичок: глотка; голосові зв'язки.

Дитина має розуміти значення слів "напруження", "розслаблення", "зі­мкнення", "повітряний струмінь" і т. д. Засвоїти різницю між поняттями звук:

голосний звук — це звук, при творенні якого струмінь видихуваного по­вітря не зустрічає перешкоди в ротовій порожнині, твориться за участю голосу;

приголосний — звук, при творенні якого струмінь видихуваного повітря зустрічає перешкоди в ротовій порожнині й утворюється за участю голосу і шуму; буква (літера) — це знак для позначення звуків.

Розуміти, що склад — це частина слова, що вимовляється одним по­штовхом видихуваного повітря; слово — це звукове вираження певного понят­тя, а речення — це слово чи група слів пов'язаних змістом, граматично та інто­наційно оформлених, що є засобом вираження думки.

Автор: Семак Світлана Мирославівна, методист з дошкільної освіти та корекційної освіти
Видалити Відміна
Забанити Відміна