Закрити
Завдання сучасної тифлопедагогіки в контексті євроінтеграції
21 Грудня 2006, 00:00 , Переглядів: 5592
FacebookTwitterLivejournal
Завдання сучасної тифлопедагогіки в контексті євроінтеграції Фото: http://specposobie.narod2.ru Завдання сучасної тифлопедагогіки в контексті євроінтеграції

Для вчителів і вихователів спеціальних шкіл для дітей з різними психофізичними вадами.

Останніми роками, у зв'язку з активізацією процесу інтеграції України до європейської спільноти, назріла нагальна необхідність переосмислення деяких засадничих завдань вітчизняної тифлопедагогіки. На сучасному етапі наше суспільство розвивається надзвичайно динамічно, вже не діють ті принципи й орієнтири, які були актуальними ще п'ять років тому. Тифлопедагогіка, будучи відповідальною за формування навичок адекватного співвіднесення незрячої людини з суспільством та її самореалізації, має відповідати найкращим світовим стандартам.

Теорія та практика навчання й виховання незрячих у розвинених державах підкріплені відповідною законодавчою базою та фінансуванням, перебувають нині на значно вищому рівні, ніж українські. Країни Євросоюзу, Сполучені Штати, Канада та Японія ще на початку дев'яностих років прийняли законодавчі акти, що забороняють дискримінацію дітей, жінок, неповносправних і літніх людей та, водночас, забезпечують їх інтеграцію до суспільства й повноцінного життя. Таким чином, незрячі не тільки мають формальне право на здобування освіти в будь-якому навчальному закладі на власний вибір (див. Конституцію України), а й одержують державну допомогу та підтримку. Саме уряд несе фінансову та соціальну відповідальність за те, щоб незрячий не почувався "ущербним" чи "інакшим" ні під час навчання, ні у повсякденному житті.

Базові права людини, а саме - право на самостійне життя, освіту, працевлаштування, вільний доступ до будівель, громадського транспорту, послуг, інформації тощо, є не лише задекларованими на папері (див. "Закон України про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"), для незрячих у країнах Європи, Америці, Канаді, Австралії, Японії давно стали реальністю.

Завдяки високому рівню матеріального забезпечення та суспільної свідомості незрячі, так само як і люди з іншими сенсорними, фізичними чи ментальними розладами, можуть вільно, без стороннього супроводу пересуватися містом, робити покупки, відпочивати в барах і клубах та подорожувати. У високорозвинених державах суспільство адаптується до потреб неповносправних людей, а не навпаки. Практично всі населені пункти великої Британії та США, наприклад, є адаптованими до потреб незрячих перехожих. Світлофори зі звуковими сигналами, марковані пішохідні переходи та сходи встановлено не тільки в місцях скупчення людей із вадами зору, як в Україні, а скрізь, де може з'явитися пішохід.

Ступінь доступності довкілля, всіляких видів послуг, транспорту та інформації для всіх категорій населення є ознакою рівня цивілізованості держави. Неповносправність (інвалідність) людини в контексті її суспільного становища та здатності до самостійної "нормальної" життєдіяльності визначається не стільки медичними, скільки соціальними показниками (тим, наскільки безпорадною є людина в умовах щоденного життя серед широкого загалу), а значить, саме соціальні чинники мають бути пріоритетними для тифлопедагога у навчанні та вихованні незрячих.

Обстоювання інтересів незрячих як повноправної та суспільне корисної категорії населення є професійним і громадянським обов'язком тифлопедагогів. Хто, як не вони, знає потенційні можливості людини з порушенням зорового аналізатора? Адже жоден лікар, соціальний працівник і навіть родич не в змозі надати незрячому ту комплексну реабілітацію, завдяки якій він здатен до нормальної життєдіяльності на користь собі та суспільству.

Звісно, що тифлопедагогіка, будучи науковою дисципліною, не може самотужки забезпечити ні необхідної законодавчої бази, ні належного фінансування високовартісних соціальних програм, але їй як прикладній науці під силу змінити акценти у вихованні та навчанні незрячих, аби забезпечити формування повноцінної конкурентоспроможної особистості, яка попри сенсорні розлади буде здатною до самостійної життєдіяльності в умовах сучасного суспільства.

Тож сучасна тифлопедагогіка має розв'язувати такі завдання:

  • створення позитивного іміджу незрячої людини в суспільстві. Проведення масштабної кампанії в засобах масової інформації, серед науковців і творчої інтелігенції з правдивого висвітлення життя незрячих в Україні та світі з метою підвищення позитивного ставлення громадськості до людей із порушеннями зору;
  • видання та розповсюдження літератури просвітницького характеру. Буклети та брошури, що вміщують інформацію стосовно функціональних обмежень незрячих людей, їх традиційних талантів, а також життєписи видатних незрячих, які завдяки своєму високому професіоналізму досягли значного становища в суспільстві (політиків, учених, музикантів, літераторів), як свідчить світова практика, суттєво підвищують рівень відкритості суспільства до особливостей і потреб людей із порушеннями зору;
  • розширення мережі вищих навчальних закладів, що надають тифлопедагогічну освіту. Створення кафедр тифлопедагогіки у всіх педагогічних університетах України;
  • надання тифлопедагогічних і тифлотехнічних послуг широким верствам населення. Відкриття тифлологічних центрів у складі районних служб соціального захисту населення з метою надання інформативних, консультативних і навчально-методичних послуг, а також організації супроводу для осіб, які цього потребують;
  • робота з батьками, родичами та друзями незрячих. Забезпечення всіх, із ким незрячий щоденно спілкується, належним рівнем тифлологічних знань - запорука того, що його родичі та близькі усвідомлюватимуть і краще розумітимуть потреби незрячого та шляхи їх найкращого задоволення;
  • організація процесу навчання та виховання незрячих відповідно до норм, проголошених "Конвенцією з прав людини ООН". Донесення до усвідомлення незрячими того, що вони - повноправні члени суспільства з такими, як у всіх, правами та обов'язками;
  • впровадження процесу навчання та виховання незрячих тифлокоректною мовою, уникаючи негативно забарвленої лексики. Людей із порушеннями зору слід називати незрячими, а не сліпими; а малюнки, схеми, таблиці вони роздивляються руками, а не мацають. Ніде в світі немає інвалідів, а є неповносправні або люди з обмеженням здоров'я;
  • врахування психологічних особливостей незрячих під час роботи з ними. Тифлопедагог коректно, але наполегливо активізує компенсаторні здатності учнів чи студентів, приводячи в дію механізм відновлення особистісного потенціалу;
  • ознайомлення незрячого не тільки з існуючими в Україні законодавчими нормами щодо людей із порушеннями зору та тифлотехнічними засобами, а й з найкращими зразками світової практики;
  • спрямованість навчально-виховного процесу на подолання незрячими комплексу неповноцінності з одночасною акцентуалізацією на саморозвиток та досягнення якнайповнішої самореалізації;
  • виховання самостійної позитивно спрямованої особистості, котра здатна сама, своїми вміннями і талантом вибороти гідне "місце під сонцем", обстоюючи власні права й не забуваючи про обов'язки перед родиною та суспільством.

Послідовне і творче виконання цих завдань сприятиме, з одного боку, поліпшенню ставлення до незрячих у суспільстві, а з другого, прискоренню процесу їх інтеграції та налагодженню нормальної життєдіяльності.

Підсумовуючи, слід зазначити, що вітчизняна тифлопедагогіка має переглянути свої першочергові завдання, аби вони відповідали кращим стандартам світової практики. На жаль, виховання повноцінної конкурентоспроможної особистості в умовах сучасного суспільства неможливе без змін у самому суспільстві: самотужки незрячі не можуть змусити суспільство толерувати їхні потреби, так само, як і не можуть вони постійно пристосовуватися до агресивного середовища, яке щодня змінюється. У цій ситуації тифлопедагоги, які найбільш компетентні та свідомі щодо потреб і можливостей людей із порушеннями зору, мають обстоювати інтереси незрячих в усіх сферах суспільного життя доступними їм способами. Створення позитивного іміджу незрячої людини в медіа, літературі, науці, на виробництві; розширення мережі вищих навчальних закладів, які надають тифлопедагогічну освіту; надання тифлопедагогічних і тифлотехнічних послуг широким верствам населення; робота з батьками, родичами та друзями незрячих; спрямованість навчально-виховного процесу на подолання незрячим комплексу неповноцінності з одночасною акцентуалізацією на саморозвиток та досягнення якнайповнішої самореалізації - ось найголовніші завдання тифлопедагогіки, виконання яких наблизить суспільне становище незрячих в Україні до європейських норм і стандартів.

Література

  1. Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", - ВВР, - 21.03.1991.
  2. Конституція України, - ВВР, - 1996.
  3. Freire P. The Pedagogy of the Oppressed, New York: The Seabory Press, - 1970.
  4. Universal declaration of human rights. p. Resolution 217A III UN General Assembly, - 1948.
Автор: Олена ТІЛЬНА, Науково-методичний журнал "Дефектологія", № 3/2006
Видалити Відміна
Забанити Відміна